Чому війна і диктатура в тренді

Poradi.ком.ua_18.02.2016_nTdfScly3lz2NМи помітили тенденцію, якій три роки вже, напевно, якщо не більше. Люди, що народилися у відносно вільний час, дуже тужать за дрімучому минулого людства. Ця туга виявляється в різних масштабах: хто-то заглибився в історію, а хтось пізнає ази тоталітаризму через різні «мілітарі-фетиші». Зрозуміло, все це гра, гра трохи подорослішали дітей, яким не вистачає чогось гострого в житті. Ось і з’являються юрби хлопців, які з серйозним виглядом обговорюють переваги тоталітарних режимів над демократичними. Статистика підганяється під суб’єктивна думка, а життя людей, які постраждали від режиму, перестають щось коштувати і йдуть у небуття.І це зрозуміло, коли ти 80-річна бабуся, молодість якої пройшла в державі страху і насильства. Однак це була молодість, що вже дозволяє тобі з тугою згадувати кращі свої роки. Але чим можна виправдати такий загальний інтерес «історією примусу» серед молоді? Чи є в цьому коріння якоїсь певної проблеми покоління? Чи все нормально, а ми просто вирішили висмоктати тему з пальця? Думай, як хочеш, ну а ми тим часом викладемо свою позицію, яку вистраждали довгим вивченням теми. І, мабуть, відразу зазначимо, що ми не ставимося негативно до подібних інтересам, просто це тенденція в суспільстві, не більше. Так які причини цього?

Відсутність незаангажованою історії

Так сталося, що наш уряд взявся за дуже слизьку тему, яку називають патріотизмом. У всіх суспільствах патріотизм є дуже примарним і індивідуальним поняттям. Це, розумієш, як любов – кожен розуміє її по-своєму. У нас же вирішили ділити патріотизм на правильний і неправильний, причому останнє патріотизмом вважатися, з точки зору держави, ніколи не буде. Це, звичайно, сумно, адже начисто викорінює зачатки любові до батьківщини, замінюючи все велике якимись напівфабрикатами.

І не останню роль в цьому процесі відіграє історія, яку переписують, переписують і переписують. Сучасна історія стала знаряддям пропаганди, ідеології. Наука, звичайно, залишається, але вона мешкає десь у підвалі великого будинку. А от щодо «вітальні історії» походжає старий популізм, який любить оцінювати будь-яку подію в моральних площинах, а не наукових. Звичайно, не всі здатні проковтнути такий жах, і юні уми хапаються за альтернативні джерела, намагаються грати на випередження. Деяким хлопцям дійсно вдалося відкопати щось цікаве і наблизитися до розуміння історичного процесу, але деякі просто повторюють ті ж самі помилки.

Таким чином і з’являються всі ці «ГУЛАГ – це міф», «голокост – містифікація», а «негри самі раді були воювати за конфедератів». Хлопці розцінюють офіційну позицію як брехня, а значить, на їх думку, протилежність буде правдою. На жаль, багато хто просто не врубаються, що не можна підходити до історичного матеріалу з подібних позицій і вже точно не можна стверджувати щось напевно.

Простий бунт проти домінуючого думки

Poradi.ком.ua_18.02.2016_SooSkhvLGj1SQВійна – це погано? Погано. Трудові табори – це погано? Погано. А як щодо розстрілів? Так, теж дуже неприємна тема. Така загальна думка всього людства, але коли мова йде про обще-принятости, то в гру вступає підлітковий бунт. Чуваки особливо не замислюються про доцільність своєї позиції, для них важливо перш за все просто її наявність. Розуміння того, що є ти, а є весь ворожий світ. І є однодумці, які люблять обговорювати, як напалм випалював джунглі і населення В’єтнаму. Серйозно чи це все? Та ні, просто спосіб самоідентифікації в сучасному світі, адже субкультури вимерли, а зброю і вуса Сталіна стають все більш популярними.

Бажання змужніти

Ми не відкриємо таємницю єгипетських гробниць, якщо скажемо, що сучасний чувак страждає від того, що у нього вкрай мало способів довести свою мужність. У нас немає доступу до тих речей, випробувань, які були реальністю ще кілька поколінь тому. Звичайно, ми можемо нарватися на неприємності і навіть повоювати де-небудь, але сама сутність багатьох мужиків обм’якла. Їх мужність здатна хіба що на лагодження крана, та й то цього не кожному під силу.

А де все те, що ми читали в книгах? Де наше «час пригод», де виклики, з якими впорається не жінка, не підприємець, не геній, а просто чоловік? Колективну пам’ять просто так не витравити з чоловічого організму, ось вона і прокидається в нездорову зацікавленість до всіх тем, що має маркер «мужності». Так, можна скільки завгодно говорити, що чоловік – це зовсім не про насильство, полювання, примус і війну. Але так вже вийшло, змирися з цим. Нам подобається війна, битви, нам подобається насильство, адже саме воно рятувало століттями наші родини від ворогів, а наші держави від поневолення. І, зрозуміло, інтерес до всього тоталітарному природний при відсутності реальних випробувань. Так ми відчуваємо себе в своїй тарілці, хоч тарілку давно вже розбили. Цим, до речі кажучи, можна пояснити утворення держави ИГИЛ, в ряди яких вступало чимало європейців і людей, далеких від фундаментального ісламу. Цим можна пояснити і наших хлопців, які борються на стороні курдів і навіть знімають фільм про це (а такі є).

Імперський синдром

Є така справа і не тільки у нас, але і у всіх колишніх імперій на зразок Британської. Навіть в Португалії, яка контролювала безліч територій в Південній Америці, до цих пір відчувається той самий дух імперії, від якого перевертаєшся уві сні і не можеш заснути. У Росії ця тема дуже обширна, насичена всілякими конфліктами. У свій час ми підпорядкували темряву народів, а це завдає свій відбиток на нашій свідомості і свідомості подчиняемых. Звідси і міжетнічні розбірки, і купа розбіжностей. Чи винні ми в цьому? Знову ж, нерозумно виходити з позиції провини, треба прийняти це як даність. Імперія тим часом мешкає в наших мізках, вона міцно засіла, і від неї ми навряд чи коли-небудь позбудемося. Від неї й походить вся ця любов до воєн, силі, порядку і разом з тим домінування. Навіть не знаємо, що робити з такою колективною пам’яттю. Але це не так погано, як мати колоніальне минуле.

Здоровий інтерес

Poradi.ком.ua_18.02.2016_2Eum66vGTGCU4Але не будемо все зводити до психологічних проблем суспільства, адже повно людей, які щиро цікавляться історією, зброєю і різними режимами. У кінцевому підсумку все це важливо. Якщо розумієш, що відбувається з суспільством, коли вся повнота влади належить одній людині, мимоволі замислюєшся про те, як він до цього прийшов. До того ж, для всього є своє місце і час, і, як казав шеф з «Південного Парку», «всьому свій час і місце, і це місце – коледж».