Класика, обов’язкова до прочитання #5

Класика, обов’язкова до прочитання #5

Дуже класична добірка з нальотом східного колориту і пригодницької свіжості. Власне, для того, щоб ти зайвий раз не забув освіжити в пам’яті шкільну й університетську програму. З роками потрібно перечитувати класику, щоб розкрити в ній зерна, які не можна побачити в 15 років. Ну і заповнити прогалини, якщо з якоїсь причини не подужав шкільний мастхев.

1. «Знедолені», Віктор Гюго

Роботи.ком.ua_8.06.2016_9ushkbWMsQtTR

З усього, створеного богом, саме людське серце найбільшою мірою випромінює світло, але, на жаль, воно ж виділяє і найбільшу темряву.

Віктор Гюго любив великі обсяги і складні, розгорнуті описи. Навіть найменша деталь в книзі отримує своє розлоге пояснення. Мільйони дрібних обставин, немов інгредієнти складаються у вишукане кулінарне блюдо. За це пана Гюго люблять порівнювати не з кимось, а з самим Федором Михайловичем і Левом Миколайовичем. Власне, і теми в них були схожі.

«Знедолені» – це не просто роман про життя низів паризького суспільства, це своєрідна ода зцілення і просвітління. Тривимірна епопея з великою кількістю брудних, обірваних, але чистих душею героїв. Вони живуть в смердючій клоаки, від якої у непідготовленого товариша очі заслезятся, в озлобленій атмосфері, оточені однією лише ненавистю, і при цьому вони залишилися людьми. Гюго любить цих людей, як і цей Париж. Кожен рядок – це визнання в любові шедевральним барельєфів, прихованим шаром бруду і кіптяви, убогим з чистою душею, на яких із-за шару лэпа навіть дивитися не хочеться, босоногим селянам, що живиться від голоду каштанами, і тим людям, які змогли встати на шлях істинний, і від цієї любові книжка не здається такою ж жахливою, як «На дні». Напевно, це найголовніше, а не сюжет. Історія Жана Вальжана захоплює саме духовними метаморфозами, а не своїм розвитком. А тема революції в цьому оповіданні викличе інтерес хіба що у неактуальних нині геніїв радянської пропаганди. Не це головне в епохальній історії, не це.

Книга може сподобатися не відразу. Я осилив і полюбив її тільки після третьої спроби. Але, треба зізнатися, воно того варто – всі ці спроби. Гюго любити від цього не почав, на жаль, але як автора заповажав.

І не порівнюй з фільмом, більше схожим на мюзикл, він не зрівняється з книгою. «Собор Паризької Богоматері» в якості мюзиклу захоплює більше, а от «Знедолені» – немає. Мабуть, вся справа в піснях.

2. «Золотий Храм», Юкіо Місіма

Poradi.ком.ua_8.06.2016_YrkzP5jFbgmvf

Мені здавалося, що сліпуче пишність дії неодмінно має супроводжуватися сліпучим блиском слова.

Перенесемося від звичного нам західного менталітету до менталітету незрозумілому, східному. А саме: в Країну висхідного сонця. Коли ми говоримо про японських письменників, то першим на розум завжди приходить Муракамі. Безумовно, Харукі заслужив таке право непосильним, вимотує письменницькою працею. Але це живий класик, сучасний класик. Є в Японії ще один письменник, який домігся більшої пошани і поваги. Для японців Юкіо Місіма – як для колумбійців Габріель Гарсіа Маркес, Ібсен для норвежців, Антич для сербоговорящих. За 45 років свого життя він зробив стільки, скільки за 80 років не кожен зможе. І, мабуть, головним його романом є саме «Золотий Храм». Фахівці настійно рекомендують починати своє знайомство саме з нього.

Головний герой, чернець Мідзогуті, від чиєї особи ведеться розповідь, вирішив стати ченцем. І виходить, що через його опис ми знайомимося з японською культурою і якимось своєрідним філософським шляхом. Ставши ченцем, поступово проживаючи життя з її порядками й укладом і змінюючись внутрішньо, Мідзогуті приходить до відчуття того, що ненавидить Золотий Храм, і нарешті його ненависть доходить до такого стану, що боротися з нею він уже не в силах.

Книга написана чудовим мовою: чудово описані багато красиві речі і гарно описана природа. А зверни увагу на цитату вище. Важко придумати щось більш геніальне. Після цього захочеться перечитувати знову і знову, але не квапся, Місіми має бути в міру, а вживати його потрібно строго дозовано. Ті, хто любить читати зрозумілу філософську прозу, задумаваться про буття і поринати в книжку з головою і ногами, не розчарується в прочитаному.

3. «Олеся», Олександр Купрін

Poradi.ком.ua_8.06.2016_2qERb7lXKTgEL

Розлука для любові те ж, що вітер для вогню: маленьку любов вона гасить, а велику роздмухує ще сильніше.

Можливо, самий недооцінений письменник Росії. Чарльз Буковські свого часу і вражаючий знавець людської душі. У житті він був зовсім іншим, більш грубим, більш розважливим і лихим, ніж настрій його оповідань. Однак Купрін завжди писав нещадно, не намагаючись кинути пил в очі. Він писав як є, навіть якщо він огороджував своїх персонажів, то тільки для того, щоб у підсумку завдати по ним рішучий удар. Так сталося з «Лесею», талановитим твором і до неможливості сумним. Не можна судити про Куприне по жорстокому поєдинку, хоча розповідь безумовно геніальний і більш нещадний. Не можна оцінювати «Куприновскую» любов «Гранатовому Браслету». Всі мелизмы і світлі сторони досить чорної душі (дуже спірна була особистість, цей ваш Купрін, дуже) Купрін витягнув назовні, рясно забезпечивши їх маленькою трагедією.

Банальний на перший погляд сюжет – про двох закоханих, з двох різних світів – здається якимось одкровенням. Ніби це перший в твоєму житті розповідь про нещасливе кохання. Проста сільська жінка, що живе зі своєю бабцею, і багатий пан. Велика любов, яка ніяк не може скластися в пазл. Саме тому досить життєвий фінал без щасливого кінця здається абсолютно доречним. Був би він щасливим, нема чого було б все це розписувати. І ця бередящая душу доречність засмучує найбільше, адже в житті найчастіше так і трапляється.

Один з небагатьох оповідань, в якому довгі описи не навіюють нудьгу. Вони доречні, так і Купрін писав майстерно, розумів, мерзотник, що потрібно читачеві.

4. «Останній з могікан», Джеймс Фенімор Купер

Poradi.ком.ua_8.06.2016_WT3OKttLCxjTS

Не висловлюйте ніяких побоювань, не то ви накликаєте на себе саме ту небезпеку, якій боїтеся.

Давно в наших списках не було придатної і захоплюючій американської пригодницької класики. Вірніше, взагалі ніколи. З чим у нас асоціюється американська література 19 століття? Крім гумористичних оповідань о’генрі і Марка Твена. Звичайно, це славні оди про індіанців, на кшталт «Пісні про Гайавату» Лонгфелло та «Останнього з Магикан» Фенімора Купера. Про останнього і поговоримо.

Джеймс Фенімор Купер дуже непогано розбирався в життя північноамериканських індіанців. Ставши письменником по волі випадку (як-то читаючи дружині роман, він сказав що може краще. Жінка впіймала чоловіка на слові, і той за кілька тижнів впорався з завданням) і володіючи прекрасним складом, його романи, як от «Звіробій, або Перша стежка війни», стали справжніми хітами за життя і класикою після смерті. Однак славу Чингачгука не переплюнути. Трагедія про життя північноамериканських індіанців багатьом здається захоплюючим і легким чтивом для безвусих молодиків, однак насправді праві були радянські агітатори, коли говорили, що це романи про боротьбу за свої землі. Фраза «Останній з могікан» стала номінальною, її перекручують, намагаючись вставити в реалії серіалу про вірменина, що мріє про сина, і від того з роками вже й не пам’ятаєш, про що розповідь і чим так крут Натаніель Бампо та його індіанські друзі. Ну і головне, чому після прочитання стає сумно.

Це зразок пригодницьких романів, з тими добрими, самовідданими і сміливими героями, яких так не вистачає. У них є чому повчитися: від ставлення до рідної природи до вірності своєму слову. Що б там не співав Федір Чистяков у своїй пісні про «справжніх індіанців», справжній індіанець за своє слово відповідає. І знаєш, що дивно? Навіть через багато років хочеться випиляти собі томагавк і відправитися скакати по горах горячеключевского району.

5. «Капітанська дочка», Олександр Пушкін

Poradi.ком.ua_8.06.2016_XOZf8abVD2pxT

Краще один раз живої крові напитися, чим триста років харчуватися падлом.

Ну як не згадати про смагляве «Сонце російської поезії», коли позавчора ми відзначали його 217-річчя. Олександр Пушкін… Як ріже слух і око його згадка без по батькові, чи не так? Так от, Пушкін – більше ніж поет. Пушкін – це світова величина, якою захоплюються не тільки в Росії і на малій батьківщині – в Ефіопії, де його називають великим ефіопським поетом. Однак говорити про Пушкіна тільки як про поета неосвічене. Його віршування і мова прекрасні, однак проза нітрохи, ні крапельки не гірше. Не будемо брати обов’язкові до прочитання «Повісті Бєлкіна» і «Дубровського». Візьмемо незаслужено забуту «Капітанську дочку». Ода російського бунту, в якій дуже точно описаний російський характер. Свого часу Пушкін писав історична праця про Пугачовського повстання і під враженням від даних написав чудовий околоисторический працю, в якому знайшлося місце і кохання, і зрада, і пошуку справедливості, і суперечливому головному героєві, і вічного питання: а не чи правий був лиходій?

Якщо придивитися, то ця історія нітрохи не гірше «Царства небесного» або будь-якого іншого історичного фільму. Не дарма її так часто екранізували. Справжній історичний епос з гострими характерами. Адже і справді, не так багато в російській літературі персонажів, як Пугачов, які викликали б у голові стільки суперечливих внутрішніх суперечок.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: