Класика, обов’язкова до прочитання #7

Для нас, як і раніше класика — найкращі ліки від усіх негараздів. Особливо в тих випадках, коли вже нічого не допомагає. Ти прочитай книжку — і буде тобі радість, і буде тобі мудрість. Адже ми не книги Рогозіна і Проханова рекомендуємо, а нормальні речі, вони точно допоможуть.

1. «Життя Девіда Копперфільда, розказане їм самим», Чарльз Диккенз

Заради.com.ua_22.06.2016_xXmEh76VHirir

Мені здається, у вас немає жодних підстав вважати себе маленькими і незначними, хіба що вам це подобається.Кажуть, що класик британської літератури був в житті вельми своєрідним людиною. Що називається, творчою на всю голову. Наприклад, подовгу блукал по вулиці в спробах знайти свій власний будинок або вставав і йшов у розпал бесіди, занурюючись у свої думи, ніж досить спантеличував співрозмовника. Це був дуже цікавий і дивний чоловік, який пізнав за своє життя і гіркоту злиднів, і солодку патоку слави і багатства. Тому його романи нагадують багатошарову запіканку, де за шаром сірості ховається шар безмежного щастя, за ним шар абсурду, а вже самому дні товстий шар філософії. Кожен шар відкривається по мірі прочитання, на цьому базуються всі його романи. Але не все, м’яко кажучи, хороші. «Посмертні записки піквікського клубу», наприклад, не кращий чтиво на дозвіллі, бо книга вражає своїми масштабами і сумбуром, хоча багато хто саме з неї закохалися в творчість цього схожого на собаки письменника. Не закохатися практично не можливо, він як рибак приманює читача своєю неповторною іронією, гумором і цікавим сюжетом. А потім підсікає, ловить — і вирватися з його обіймів неможливо.

Диккенз дуже любив писати романи про людей, які, як і він сам, вибилися з низів, не переставали мріяти, не втрачали людське обличчя: «Великі надії», «Крамниця старожитностей», «Пригоди Олівера Твіста». Але особливе місце займає монументальне творіння «Життя Девіда Копперфільда, розказана ним самі». Найпопулярніший роман письменника, який надихав Достоєвського, Толстого і Кафку. Ода життєлюбству, в якій ми проживаємо суворі випробування, що випали на долю простого хлопчини. З ним ти переживаєш, дорослішаєш, долаєш труднощі, вибиваєшся в люди. І цей хлопчина не має ні найменшого відношення до ілюзіоністу єврейського походження, той лише взяв псевдонім на честь діккенсівського героя. Роман не може залишити байдужим, тут усе, навіть незначні персонажі володіють колоритом, який завдяки фірмовому складу Диккенза сяє новими фарбами. Пройти повз нього — великий злочин. Швидше за все, в твоїй душі для цього роману виділять кращі апартаменти. Головне, не дивись фільм, де маленького Девіда грав Ден Редкліфф, інакше головний герой буде ввижатися тобі тупуватим аутистом.

2. «Поклик Ктулху», Говард Лавкрафт

Poradi.ком.ua_22.06.2016_LUzaQVYFkDMrS

Пх’нглуи мглв’нафх Ктулху Р’льех вгах’нагл фхтагн.Ім’я Говарда Філліпса Лавкрафта нерозривно асоціюється з жахами і створеними ним різними страшними тваринами. Як співала група «ХЗ», «ох…місячний був письменник, тільки шкода, що він помер». Справжня слава прийшла до нього після смерті, але її вистачило б на кілька життів. Його екранізують, йому наслідують, ним захоплюються. Складно знайти людину, якого не вразила міць і реальність описаних Лавкрафтом міфів. «Хребти безумства» і «Дагон» стали класикою, але візитна картка письменника — глибинний плід любові Кракена і Дарта Вейдера по імені Ктулху. Навряд чи письменник припускав, що так вийде, тим більше з цією річчю.

Порівняно невелика новела про пробудження великого Ктулху і пов’язані з ним масові головні болі і сходження з розуму настільки вразили люд, що деякі навіть припускають реальне існування такого ось… створення. Але ця історія не була б такою успішною без фірмового авторського стилю викладу і пробирающего до тремтіння сюжету. Лавкрафт подає вигадане як щось реально існуюче, для чого вдається до документального, нарочито бесстрастному викладу фактів і подій, завдяки чому здається, що ти не читаєш книгу, а репортаж, особливо коли фрагменти друкуються мовою винуватця головних болів. Він поступається місцем космічного мороку, пекельним кошмарів і гнітючого могутності темряви. Він так підносить цей жахливий морок, що починаєш почувати себе незатишно. Чим довше читаєш, тим ближче сам Ктулху.

Боги і раси, породжені його похмурої думкою, настільки реальні, що не дивно, чому багато хто сприймає його звіряток всерйоз і поклоняються їм. Але поки одні просять Ктулху пощадити расу і не провокувати головні болі, інші вивчають його дар провидця, а треті просто насолоджуються гарною історією. І якщо ти досі цього не зробив — то саме час.

3. «Темні алеї», Іван Бунін

Порядок.ком.ua_22.06.2016_uJMe9kJAtbUG9

Хто одружується з любові, той має хороші ночі і погані дні.Бунін — це той письменник, для розуміння якого потрібно зловити потрібну хвилю, налаштувати душевний радар на меланхолійний стан. Інакше виникне гостре бажання критикувати і лаяти його персонажів, обзивати їх нікчемними і слабкими. Але між тим це Срібний вік російської літератури, період складний і до прочитання обов’язковий. А Бунін мало того, що був його флагманом, так ще й дбайливо захищав від атак новоявленого і нахабного молодняку кшталт Маяковського і Набокова. Лютий консерватор цей ваш пане Бунін, але повинен був хоч хтось зберегти ці традиції виразності і краси літературної мови.

Всі розповіді письменника просякнуті декадансом. Бо любов така трагічна. Наприклад, «Мітіна любов» — гарне оповідання про перше кохання, распсиховавшемся юнакові і молодий дівці, отдавшейся за 5 рублів. У шкільні роки здавалося незрозумілим, навіщо ця дівка в оповіданні потрібна й що за цей шмаркач головний герой. Через багато років багато чого з’явилося пояснення. А ось із збіркою оповідань «Темні алеї» питань менше. Мабуть, невеликі історії про те, як уміє любити людей, стали вершиною його творчості. «Окаянні дні» — цікаво, але це щоденники. «Сонячний удар» теж зачіпає спірні теми, а ось з «Алеями» все в порядку. Кришталева чистота любові, забруднена людським невіглаством. Сумно і гарно.

4. «Міст на Дрині», Іво Андрич

Роботи.ком.ua_22.06.2016_BkpRtaPeAAqgv

Сила безпричинної ненависті і заздрості в людині іншої разів перевершує все, що тільки можуть створити або задумати люди.Перейдемо від одного нобелівського лауреата до іншого, не менш талановитому. Писали вони про різне, на різних мовах і в різних країнах. Об’єднує їх хіба що культовий статус. Кустуріца навіть побудував на честь Іво Андрича цілий культурний центр у вигляді одного великого міста — гідний подарунок пам’яті головного письменника сербської літератури.

«Міст на Дрині» — головний твір автора, за що йому і дали жадану премію. Андрич бачив цей міст кожен день, з вікна свого будинку в маленькому нині боснійському містечку Вишеграді. Старий міст, побудований турками в епоху їх панування, виконував куди більш важливі функції, ніж просто з’єднувати два береги скверною річечки Дрин. Міст як міст, дарма що старий. Міцний, звичайно, з гарного каменю, монументальний, 5 років будувався, але не вражає. Ходив я по нього, ніяких емоцій. Вибоїни від куль на стінах стоять поруч будинків (сліди недавньої громадянської війни) вражають більше. Але ці самі вибоїни цілком могли вміститися в романі Андрича. Міст на Дрині з’єднує два світу, волею долі опинилися в одному місці. Автор описував турецьке панування, але за 400 років нічого не змінилося, місто як і раніше вміщає два світу і не завжди вдало. Кам’яний міст ще стоїть, а ось міст духовний давно змила погана річечка.

Це — чудова книга, чудово розкриває історію регіону і те, як політичні перипетії впливають на долі простого народу. Тема актуальна не тільки для Балкан, але й для нас. Адже У нас теж стільки тендітних мостів, по яких хто тільки не ходив і які вже мало що з’єднують.

5. «Жюстіна, або Нещастя чесноти», Маркіз де Сад

Роботи.ком.ua_22.06.2016_uk4O5BKmxOcpN

Існує нездоланна прірва між любов’ю і задоволенням, доказом чого служить той факт, що можна щодня відчувати любов, не насолоджуючись, а ще частіше можна насолоджуватися без всякої любові.Ну хто краще Маркіза де Сада може гарною мовою оспівати ідеали содомії і пороку? Ханжам, само собою, таке читати не варто. Якщо раптом тобі на секунду здалося, що ти людина високих моральних засад та читати подібне огидно, — умийся холодною водою. Думка не покинула? Тоді брись звідси.

А книга адже лиха, пустотлива, може запросто шокувати своєю відвертістю, інколи навіть занадто…. Але за великим рахунком нічого нового. Маркіз слухав пастирів, які проповідують чеснота, а потім узяв та й написав правдиву історію про те, куди вона заводить. Жила собі нещасна дівчинка, хотіла вести праведне життя, але не вийшло. Зґвалтування, помилкове звинувачення тощо не сприяють щасливого життя. А ось у дів порочних все добре.

Не забувай в процесі прочитання про автора. Іноді може здатися, що книгу писав страждає від недотраха і статевого дозрівання самець, занадто багато членів, а всі навколо — статеві гіганти, все якось гротескно і нереально, всіх б’ють і ображають, але такий був маркіз, йому так подобалося. Деякі фрагменти здатні викликати сміх, а деякі блювоту. Але не поспішай звинувачувати автора, він просто хотів показати, що чеснота все одно призведе не в райські сади, а у лігво Бориса Моїсеєва, де тебе будуть ображати і ґвалтувати величезними членами. Так-так, друже мій, тебе. Так що блуд. Як говорив священик моєї мрії «давайте погрешим!».

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: